Ніч загортала землю в чорну кирею хмар. Ні одної зірки на небі не видко, ні проміння місяця, усюди темінь і темінь. Великими плитками снігу замотувала грізна метелиця все довкруги, засипувала кожний шлях, кожну стежинку… Тільки верхи хатних коминів видніли ще над сніжними горбками хат; тільки час до часу в якомусь віконці, засипаному наполовину снігом, заблестіло світло каганця, або сухої скипки. Це одне показувало, що в тихих хатах іще хтось є, що там таїться якесь життя, скриваючись від холоду.
Село розложилося вздовж дороги, довгою лавою простягнуло свої хати. Недаром звали його Велике: із одного кінця в другий не проглянеш, а ще багато бічних вулиць та вуличок. Та сьогодні тривога налягла село… Несподіваним наскоком, кілька днів тому, добув противник село, випер наше стрілецтво в ліс. Правда, мало їх було, цих стрільців, встоятись не було сили. Розпалений побідою противник загнався був аж на східній край села, по річку, що ділила село від ліса, але під нестримним огнем стрілецьких рушниць мусів податися назад, до середини села.
Східній крайок села був безпанський, не було
