— Ая, тепер дам хліба — а завтра шию під шнурок! Іди краще, щоб і сліду твого на мойому подвірі не було!
Хатні двері зачиняються, стрілець опускає голову та бродить до другої хати, до третьої. Де не застукає, там світло гасне, ніхто навіть не відзивається… Розпука огортає серце стрільця. Там — у лісі, ждуть його голодні товариші. Ждуть, що він певне щось принесе. На тихій лісовій поляні що їх десяток тільки лишився, бо решта розбрилася. Одні хворі, другі поранені, тільки цей десяток сповняє наказ команди: держатися в лісі за всяку ціну!
На закруті, осторонь від села, видніє ще тільки одна, маленька хатина. Може там? Стрілець крадеться до неї, підходить під вікно, заглядає.
В хаті темно, тільки кілька маленьких вугликів ледве тліє в печі. Стрілець прижмурює очі, просвердлює хатню темінь. Там, близько печі, зарисовуються дві малі постаті.
Легкий стук у віконце. Голови тих, що в хаті, підносяться. Знову легкий стук. Голови наближаються до себе, ніби щось собі говорять. Іще один стук. Одна з постатей підходить до вікна. Притискає голову до маленьких шибок, хоче щось
