побачити. Але на дворі темінь і метелиця. Знову стук у вікно, тепер уже певніший, сильніший. За хвилину двері відчиняються.
— Хто?
— Пробі, пустіть у хату, я змерз.
Двері відчиняються ширше, стрілець всовується в хату.
— Ви хто? — питають два дитячі голоси.
— Я стрілець… там, із лісу…
— Ох! — чути голос дітей.
А потім:
— Ви тут? Не боїтеся? У середині села розсілися…
— Знаю… А тільки треба було…
— Треба?
— Так! Там нас іще десять держиться. І ми голодні… Три дні нічого не їли…
— Три дні…
— Так… І я пішов… Зважився піти в село… треба рятувати товаришів, а я ще найсильніший з усіх.
— І дістали?
Глуха мовчанка. Діти дивляться на себе. У пітьмі ночі порозуміваються без слів. Потім хлопець сягає до скрині, добуває хліб.
— Нате, візьміть! — каже. — Більше в нас нема. Це ми від тітки з села дістали…
