Сторінка:Коковський Франц. Юнацькі серця (Львів, 1938).djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

побачити. Але на дворі темінь і метелиця. Знову стук у вікно, тепер уже певніший, сильніший. За хвилину двері відчиняються.

— Хто?

Пробі, пустіть у хату, я змерз.

Двері відчиняються ширше, стрілець всовується в хату.

— Ви хто? — питають два дитячі голоси.

— Я стрілець… там, із лісу…

— Ох! — чути голос дітей.

А потім:

— Ви тут? Не боїтеся? У середині села розсілися…

— Знаю… А тільки треба було…

— Треба?

— Так! Там нас іще десять держиться. І ми голодні… Три дні нічого не їли…

— Три дні…

— Так… І я пішов… Зважився піти в село… треба рятувати товаришів, а я ще найсильніший з усіх.

— І дістали?

Глуха мовчанка. Діти дивляться на себе. У пітьмі ночі порозуміваються без слів. Потім хлопець сягає до скрині, добуває хліб.

— Нате, візьміть! — каже. — Більше в нас нема. Це ми від тітки з села дістали…