— Що ми! Якось собі дамо раду, не загинемо! — каже хлопець.
— Беріть! — припрошує дівчинка. — Тітка в нас добра, дасть іще! Вона вже другий місяць із того часу, як померли наші батьки, помагає нам.
— Ні, ні! — борониться стрілець, — Не можете ж ви голодувати!
— Який там голод, — каже хлопець, — Картоплі в нас іще зо три міхи, не загинемо! А вам зараз треба…
— А, я забула — пригадує дівчина. — У нас іще гаряча картопля, яку недавно спекли. Беріть і те!
І вже втискають у руки стрільцеві хліб, уже кладуть у його кармани гарячу картоплю.
— Беріть, беріть! — припрошують. — Ми знаємо, що вам треба. Беріть, як від рідних братів…
Гарячі сльози зворушення напливають до стрілецьких очей. Уже не борониться, бере… Потім довго-довго вдивляється в юнацькі личка. Ніби хоче їхній образ залишити на все в памяті… І схиляється над дітьми, цілує їх.
— Спасибі, сестричко! Спасибі, братчику!
Потім двері хатини відчиняються, тихо поволі… Із них висовується стрілецька постать і знову никне в нічній темряві…
