Вересень милував теплим леготом вітру розкішні квіти, під вікном маленького домика, що сховався був поміж зеленим віттям розкішних яблунь і груш. Червоні яблука ніби всміхалися розрадуваними личками; золото-жовті груші відбивали відблеск сонця, погойдуючись поважно під тихий легіт вітру. А бідному Левкові радости з того ніякої. Сидить окутаний в кімнаті, жалісним оком дивиться в сад, милує очима яблуні, груші, квітки… А дібратися йому до них ніяк. Якась важка недуга приковує юнака до крісла, майже ворухнутися не дає. За кожним кроком щось так важко давить у груди, за кожним порухом ноги так дрижать, хвіються, ніби в Левка ноги не свої, а чужі. Не диво ж, що мати з хати не пускає… А ще — ходити по вулицях містечка, чи хочби вийти в сад — небезпечно, бо хоч у містечку самі свої, ворожі сили всадовилися за містечком, на горбах, а їхні кулі долітають до містечка. Ворог обстрілює вулицю, що йде попри дім Левкової матері…
Левко прислухується до всього через віконце, шукає цікавими очима довкола. Йому чогось так важко, так сумно на серці… А теплий легіт вітру леліє квітки, а пишні яблука так усміхаються до нього…
