себе. Пролетів ніби стріла, а за ним у слід посипалися кулі ворожих рушниць. Але Левко про те не дбає. Найгірше минулося. Він уже поміж хатами з того боку вулиці, ускочив у сусідський город, хильцем побіг далі…
Щоб тільки добігти до міського ратуша, де примістилася військова команда, щоб тільки повідомити своїх про те, що задумує ворог. Левко чує, що сил йому не стає, що важко буде добитися на місце. Алеж розуміє й те, що коли команда не буде повідомлена, може скоїтися щось страшне, що ворог може несподіване проскочити до міста, а тоді…
Левко не хоче навіть думати про ті страхіття, що тоді можуть творитися в містечку. Він чув нераз, як про те розказували старші; він бачив, що було, коли ворог був у містечку.
І це додає йому сил. Напружує свою волю, силує себе витримати.
— Я мушу, мушу добігти — шепче віддихаючи важко. І не зважає вже на своє змучення, біжить…
Нарешті — якась стрілецька постать перед його очима.
— Ой пане, … пане старшино…
— Чого тобі дитино?
