…Стрілецький відділ дійшов до села над глибокою рікою. Командант наказав відпочинок.
— Година часу — казав, — щоб поживитися та прилагодитися до дальшої дороги.
Розбрилися вояки по близьких хатах. Цей води прохає, той приліг на пахучому сіні, третій поправляє однострій, інший миє ноги, що їх наглодали важкі чоботи.
А там у садку, під зеленою грушею, присів малий, непозірний юнак. На око — літ 15—16. Підкотив рукав сорочки високо аж під паху на лівій руці, а правою майструє щось коло неї, сповиває, зубами собі помагає. Такий занятий своєю роботою, що не бачить, як побіч нього зявився другий юнак. Тільки цей — не в стрілецькому однострою. У білих, полотняних штанах, у такій самій сорочці, соломяний капелюх на голові.
По хвилині юнак-стрілець підніс очі, змірялися зором оба. І всміхнулися до себе, як рідний до рідного, як брат до брата. За хвилину сільський юнак присів уже при стрільцеві.
— Рана?
— Так.
— Дай, я краще перевяжу!
