Перейти до вмісту

Сторінка:Коковський Франц. Юнацькі серця (Львів, 1938).djvu/54

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

пити. Повинен! Бо коли не буде кому заступити тих, що в кривавій боротьбі ляжуть головами, тоді — наша Батьківщина мусить втратити все, її побідять чужі…

— Твоя правда, синку…

— А хтож, як не я, як не син мойого любого батька, повинен станути на його місці, заступити ту прогалину, що її зробила його смерть?

— Ти ж іще малий, синку, літ у тебе ще немає…

— Правда, матусю, я малий. Але хіба малий нінащо не придасться там, де кожна людина, кожна сила, хочби найменша, потрібна? Не пішлють мене може в бій, хоч якби я цього хотів. Але хіба я не зможу заступити в праці когось такого, що мігби піти до бою? А коли я заступлю його, він буде міг віддати всі свої сили Батьківщині, там, де їх зараз найбільше треба, у бою.

— Правда сину…

— Я йду, матустю!

Дві гарячі сльози котяться по змарнілому лиці Ганни, по блідому. Тремтючі руки пригортають юнака до грудей, а дрижачі уста шепчуть:

— Дух твойого батька нехай тебе береже, мій сину!…

 
——o——