пити. Повинен! Бо коли не буде кому заступити тих, що в кривавій боротьбі ляжуть головами, тоді — наша Батьківщина мусить втратити все, її побідять чужі…
— Твоя правда, синку…
— А хтож, як не я, як не син мойого любого батька, повинен станути на його місці, заступити ту прогалину, що її зробила його смерть?
— Ти ж іще малий, синку, літ у тебе ще немає…
— Правда, матусю, я малий. Але хіба малий нінащо не придасться там, де кожна людина, кожна сила, хочби найменша, потрібна? Не пішлють мене може в бій, хоч якби я цього хотів. Але хіба я не зможу заступити в праці когось такого, що мігби піти до бою? А коли я заступлю його, він буде міг віддати всі свої сили Батьківщині, там, де їх зараз найбільше треба, у бою.
— Правда сину…
— Я йду, матустю!
Дві гарячі сльози котяться по змарнілому лиці Ганни, по блідому. Тремтючі руки пригортають юнака до грудей, а дрижачі уста шепчуть:
— Дух твойого батька нехай тебе береже, мій сину!…
