— Ріка тут усюди глибока, а ще вода велика, не пройдете!
— Я проведу! — відзивається дзвінкий, хлопячий голос.
Війт повернувся в ту сторону: це його син.
— Знаєш брід?
— Знаю…
— То йди, але скоро вертайся!
— Ні, тату, я тепер не вернуся… Я з ними піду!
— Ти?
— Я! Хіба я гірший за них?
— Не гірший, мій сину, тільки… що скаже мати?
— Мене кличе друга мати! Він мені все пояснив! — каже юнак та показує рукою на раненого стрільчика. — Я тепер розумію все…
Сива голова старого війта хилиться на хвилину додолу, мабуть на те, щоб ніхто пе бачив сліз-перлин, що котяться по його лиці.
— Іди, сину, — промовив врешті. Іди, Бог із тобою! Коли ти зважився на святе діло, немає в мене сили задержати тебе. Іди!
Старечими руками пригорнув синову голову до грудей. Дрижачими устами цілував його…
За хвилину відділ стрільців рушив у далеку
