до еволюції, — се головне джерело, з якого вийшла сіть українських перехідних та мішаних говорів підговорів і говірок, часто з перевагою прикмет в одних північного, в других південного типу.
Се не припадок, а історична конечність, що найбільша і найодноцільнійша південно-східна ґрупа говорів, сей енерґійний, повний експанзивної сили діялєкт, який, відгороджений найбільшим простором від польського та великоруського сусідства, зберіг найчистійше тип української мови, який розвиваючися в найскоршому темні в напрямі, вказанім фізіольоґічним наклоном, представляє найвисший ступінь фонольоґічної еволюції — що сей евфонічний мягкий і богатий своєю цілою структурою діялєкт заховавши або втягнувши в себе на центральних територіях деякі старинні північно-західні цінности, — піднявся на висоту літературної мови насамперед у творах полтавських та харьківських а опісля київських письменників — відтак здобував собі крок за кроком чимраз ширшці простори в письменстві, пробився також до галицької та буковинської України, доки на цілій лінії не запанував суверенно в українській літературі.
Велика роля припала в історії української літературної мови особливо піддіялєктови самого осередка України: південної Київщини та Полтавщини, який Михальчук відділює в середноукраїнське піднарічча. Супроти південно-українського піддіялєкту задержує, між иншими прикметами, сей середний піддіялєкт так само, як говори північного типу, старі форми першої особи теперішного часу дієслів: сиджу, ходжу, прошу, ношу, лечу — а не південні: сидю, ходю, просю, носю, летю.
Сей канівсько-полтавський піддіялєкт витворили епіґони південних Полян та південних Сіверян змішаних з Уличами й Тиверцями. Сильна південно-українська верства, що налягла на північно-український здавна вже проріджений підклад — перетоплена в цінний амальґамат, дала звучний центральний діялєктичний орґан, що відізвався могутним голосом на цілу Україну в творах визначних письменників.
Південна частина землі Полян була з давен давна тереном, на який ударяла з полудня хвиля Уличів, де перехрещувалися племінні впливи, де йшла жива взаїмна діялєктична ендозмоза південного і північного типу Вона зазначилася вже в XI. в., як було сказано, в обох Збірниках Святослава, а пізнійше в цілому ряді київських памятників та в живій діялєктольоґічній закрасці „Повчѣнья Георгия черноризця Зарубьскыя пещеры“ (Сей памятник одні дослідники відносять до XIII. а другі до XV. в.) — що походить якраз із сеї території.
Сій центральній теріторії південно-українського діялєкту і епіґонам Полян, сього високо-культурного племени, що було ураз
