Перейти до вмісту

Сторінка:Колесса О. Погляд на історію української мови (1921).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

в чорноморсько-дунайській добі племена Уличів і Тиверців, оселених над Дніпром, південним Богом, долішним Дністром та долішним Прутом аж до моря. Рухливі та енерґійні ті племена, та їх епіґони, у яких еволюція культури й мови ішла найбільше прискореним темпом, подавалися під напором степових кочовиків а опісля добровільно, шукаючи для свого населення нових просторів — на північ і північний захід і несли з собою свій уже значно розвинений діялект, ширячи його на територіях занятих дотепер племенами, що говорили більше старинними консервативними говорами, асимілюючи їх мову в більшім або меншім ступні до своєї — впливали тим способом на прискорениє еволюції фонольоґічної системи нашої мови в природнім напрямі, означенім її фізіольоґічними основами.

Монофтонґізація діфтонґів типу у͡о, ю͡о, і͡е в і — хоч може й не довершилася вже в Уличів та Тиверців у періоді чорноморсько-дунайськім, то в них зачалися насамперед зміни давної фонольоґічної системи, що довели до згаданих прояв говорів південних, у супротилежности до старинних північних [1]

В письменських памятниках проявилися виразні сліди сього процесу з одного боку в XI. в. в згаданій уже монофтонґізації і͡е в і, в появі и, зам. ѣ („Зборн. Свят.“, 1073, 1076), а з другого боку в XIV. та XV. в., в появі и зам. о, та и зам. ѣ (е) в грамотах буковинських, молдавсько-волоських, південно-подільських та галицьких.[2]

Сей похід представників більше розвинених українських діялєктів Уличів і Тиверців на північний захід сягав, як було сказано, енклявами та колоніями аж по галицьке Підкарпаття та південне Закарпаття, полишаючи по собі назви осель Улично, Улюч, Улич. Похід сей посуваючися басейном Прута і Серета не минув, річ ясна, Бесарабію й Буковину;[3] в обсягу його впливу лежали мабуть і давні діяспоричні українські оселі в Семигороді.

Епіґони давніх Уличів і Тиверців достарчували в XVI., XVII. та XVIII. в. найбільшого континґенту для пової кольонізації широких просторів на правому березі Дніпра аж поза Кубань.

Посуваючися на північ вони випирали потомків Полян Дулібів та Сіверян, представників діялєкту північного типу.

Тісна стичність на довгому поясі, ендозмоза а по части й боротьба між тими двома групами говорів, північною старинною, консервативною, та південною новійшої формації, склонною

  1. А. Шахматовъ: „Краткій очеркъ“ („Украинскій Народъ“. II, стор. 685).
  2. Ogonowski: „Studien“, стор. 34; Кримський: „Граматика“. І, стор. 170, 172; А. Шахматовъ: „Курсъ исторіи русскаго языка“, ч. 1, 2. изд., С. Петербургъ, стор. 242, 293; J. Bogdan: „Über die Sprache der ältesten moldauischen Urkunden“ (Jagič Festschrift: „Zbornik u slavu V Jagiča“, Berlin 1908, стор. 274); Розовъ: „Изслѣдованіе языка южнорусскихъ грамотъ XIV. в. и пер. полов. XV. в.“ („К. Унив. Изв.“, т. 53, стор. 10, 12, 90 і и.).
  3. Шахматовъ: „Укр. Народъ“, II, стор. 678.