тобі скажу: Марчук з того села, в якому ти учителюєш! Нї, нї, я не жартую, лише правду кажу. А знаєш ще що? Я таки запитав ся його, відки в нього така віра в житє та людий, питав, чи він був дотепер дуже щасливий, а він… Він менї таке оповів, ну, як зачав оповідати про своє дотеперішнє житє, то наше було ще й цьвітами встелене супротив його. Казав би я тобі про те, та біда, що той шалений виміг на минї слово, що нїкому не буду розповідати, що я чув від нього. “Я бачу, — казав — як у тебе очи сяють подивом, а то направду нема чого. То лише трохи сильної волї та віри в добро, і цїла штука скінчена. Ну, правда, не все і не кождому вдасть ся вийти з тої борби, що звемо житєм, і на далї охочим бороти ся — то вже треба мати вроджене, — та вір, що богато вини в нас самих, що не хочемо опанувати наших забаганок, не хочемо відмовити собі нїчого, що нам миле. Та врештї, нї, ти сього не зрозумієш, що я хочу сказати, бо того словами не можна висказати. А ще знаєш що? нїякий пан не зрозуміє сього, бо се душа мужика, що пне ся в гору, а його безвідрадні обставини все гнуть і гнуть у низ, а він таки не піддасть ся і прямує до своєї цїли, на стрічу щастю. Ти всьміхаєш ся на те моє щастє? А я вірю в нього, вірю, що хоч на хвилю здиблю його, що хоч перед смертю обійму його своїми ще теплими руками.
“Як би ти могла бачити, його, як він виглядає, коли се говорив! Просто як який грецький герой, бо він до всього ще й дуже гарний! І — ну, сьмій ся тепер з мене — я цинїк — признаю, що також починаю вірити в те, що він завоює щастє, коли воно лише істнує на землї. Він варт того. Скілько він мук та горя перенїс, а не угнув ся, не спідлив ся, то й заслужив собі нате.
“Про себе не маю що писати; ходжу до уряду, пишу, учу ся, бо хотїв би хоч за шість лїт скінчити оті права; говорю з Штефанком, хоч і в мене і в нього мало часу на балачку, бо він хоче вже сього року здавати професорський іспит і попросту замучуєть ся тим.
