у нас на боцї. Коли-б такий один з другим порадив ся з сумлїнєм, то воно би йому зараз пригадало, що коли він приміром не дістане найлїпше платної посади, або не зістане совітником, то він ще не вмре. Але коли він і таких десять покинуть справу рідного люду, то будуть гинути повільною смертю сотки й тисячі тих, що він з поміж них вийшов, їх крівавим потом годував ся; на їх місце прийдуть сильнїйші духом, тїлом, культурою люди з ворожого племени, і на їх прадїдівській, слїзми та кровю зрошеній скибі зівють гнїздечко для “бялеґо оржелка”.
— Се правда, що-ж коли отся пісонька переходить от рода в род. Кожен нарікає, що нема сьвідомої інтелїґенції, а нїхто не вміє зарадити сьому лиху.
— Бо по мойому у нас дотепер за мало звертало ся і звертає ся уваги на вихованє. Коли дитинї не вщіпить ся з самого початку почутя обовязку та любови до рідного краю, а відтак ще й у школї вона нїчого про те не чує, то як має з неї що доброго вирости? Та воно мусить бути лїпше: теперішнї молоді, патріотичні професори сїятимуть правдиве зерно в душах своїх учеників, а ті зерна засїяні в молоді душі глубоко впускають корінє. По мойому треба так повести дитину, щоб вона в пізнїйшому житю поносячи навіть недогоди та кари за своє правдиве поступованє, уважала те з своєї сторони лише сповненєм обовязку а не жертвою. А коли всї будуть сьвідомі свойого обовязку, тодї здаєть ся, не треба буде таких жертв, які тепер ще таки справдї істнують.
— То ви мусите дуже любити своє учительське званє, коли з таким запалом і вірою говорите про нього. І видко, думаєте всї сили посьвятити на те, щоб виховувати молоді поколїня інтелїґенції.
— Так, панї, буду старати ся зробити все, що в моїй силї. Бо доки у нас не буде сьвідомої інтелїґенції, то доти і вся робота серед люду немислима. Нарід недовірчивий, і треба
