О, він добре чув, переконав ся про се тисячі разів, не раз, що без Лїди він не в силї довше жити. Та коли не здасть того професорського іспиту, то не буде міг мати її своєю жінкою, не осягне своєї найгарнїйшої мрії, що вже від многих лїт була провідною зорею його житя.
Нї, не через те, щоб вона (Лїда) не схотїла бути жінкою бідного суплєнта, тільки через те, що вона знає, яка присяга вяже його, знає, що він утримує свойого брата та помагає мамі, то не хотїла-б віднїмати у його дорогих хлїба. Коли здасть іспит, то буде щось зовсїм иньше; тодї він може утримати і жінку і брата.
На сю думку серце завмирає від страшенного болю. Що тодї житє, що праця, що все? Що його мрії про щастє? Щастє — без неї!? Нема його, нема! Вона — його щастє ! Лишень хвилинку, лишень годину — один золотий проміньчик за цїле сумне, голодне, холодне, безвідрадне житє. Нї! вона мусить полюбити його! Він розкаже їй усе, скаже як щиро її кохає, як довго, як вірно! Як працює, щоб лише заслужити собі на неї, на можність назвати її своєю жінкою. Все їй оповість.
А сумлїнє казало:
Тільки не тепер; аж тодї, як уже будеш міг просити її, щоб стала твоєю подругою. Тепер терпи і мовчи! Бо слухай, ану-ж вона не любить тебе, то чи стане в тебе стільки сили, щоб перемогти себе тай вчити ся далї? А коли нї, то тодї що? присяга дана батькови піде в забутє, бо ти будеш шалїв з розпуки і певно не схочеш більше працювати. Чи то буде чесно?!
От такі думки раз у раз снували ся по його голові. Серце казало, домагалось говорити, сумлїнє наказувало мовчати. І він мовчав.
Ходив на виклади, вчив ся, писав свою працю, бігав на лєкції, та при тому мучив ся так страшно, так нелюдсько, що далї не ставало сили терпіти. І тисячі разів зривав ся, хотїв їхати, висповідати ся їй з усього, збути ся тої важкої непевно-
