Чує пісню! Чий то голос? Мягкий, оксамітовий, не дуже високий і не дуже сильний… Її? А пісня якась народня, бо й такі слова, і мельодія така.
Ой коли іду, земленьку сьвяту
Сльозами поливаю;
Ой куди іду, земленьку сьвяту
Тугою засїваю.
А з тої туги ростуть квіточки,
Квіточки дрібнесенькі;
Нарву квіточок, тай зівю вінок,
Тай пущу на річеньку.
Коли-б ти вінку, із рути звитий.
Та вмів заговорити;
Ти-б йому сказав, ти-б йому вповів,
Як менї тяжко жити.
Штефан стоїть і слухає, і впоюєть ся звуком її голосу, і слухав би так цїлий вік тої піснї — така тужна, така тужна. Але що-ж він робить? Чи то гарно? Тепер уже таки мусить іти, бо-ж то не гарно підслухувати. Раз дивив ся на Лїду без її дозволу, тепер підслухує пісню.
Йде близше. Двері від її кімнати зачинені.
Підходить до них і непевно стукає. Спів уриваєть ся, а послїдні згуки линуть так скоро, як скоро зриваєть ся сполохана шулїкою дрібна пташина. Відтак чути скорі кроки. Лїда біжить до дверий сама, отвирає і весело скрикує:
— То ти, Романе?
Здивована стає, очи спустила, нїяково їй.
— Добрий вечір, панї! Нї, то я! Дуже перепрашаю, я не знав, що Романа ще нема. Ми умовились, що він уже нинї рано приїде. Дуже перепрашою!
