Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/128

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Не гнївайте ся, та то бачите так. Я тому тепер такий незносний, що не хочу погодити ся з тим, що мусить бути, лише хочу чогось такого, що хто зна, чи й можливе в сьвітї. І тепер приміром, я хотїв би бути веселим, приємним, та біль, що кипить у серцї, не дає виговорювати веселих, милих слів. Я вам се кажу лише тому, бо хочу оправдати ся з мойого дивного поступованя. Вірте менї, що менї дуже тяжко і тому я такий. Простїть і прощайте, а коли приїде Роман, то прошу, скажіть йому, най буде ласкав коли зайти до мене. А тепер добраніч і ще раз простїть.

Витягла до нього руку.

— Я не гнїваю ся, Стефане. Я-ж розумію, що не все можна бути веселим. Менї лишень, вірте менї, дуже вас жаль, що починаєте тратити віру в щастє, що той, котрий перше сам до борби загрівав, починає сумнївати ся про наслїдки тої борби. Я не гнїваю ся, Стефане.

Перший раз так його назвала. Як мягко, як любо звучить те слівце в її устах!

Стоїть ще хвилю перед нею з похиленою в низ головою і шепче:

— Так панї. Така судьба жде кождого шаленого біднягу, що сьміє мріяти про особисте щастє, а тпм щастєм уважає дївчину з золотистими очима!

В неї голова починає ходором ходити; жовті, синї, зелені колїсця бігають поперед очи, а серце так сильно, сильно бєть ся. Вона блїдне, опускає голову в низ. Нї! так не схиляє голову дївчина, що не розуміє нас!

— Лїдо!

— Що таке?

— Лїдо, ви знаєте?

— Що таке?

— Я вас люблю!