— Бувайте здорові, мамко, — казав Штефан, — та не бануйте, нїби чого? Коби лиш менї Бог поміг дістати сї до тої школи! Таже то недалеко, буду що місїцьи до вас приходити, як буде час!
— Бувай здоров, синку, най ті Бог світий провадит, тай Матїнка його. А-я, навідуй сї чєсто, бо я собі очи за тобов віплачу. — І вона так тулила його до себе, так хрестила, так плакала!
А він хоч сам мав також сльози в очах, так просив її, аби перестала, так цїлував по руках, що послухала тай уже лиш усьміхала ся сумно, а душею молила для нього щастя.
Потому він прощав ся з сестрами, поцїлував Антося, тай зачали йти: тато з Штефаном наперед, а за ними мама з Антосем на руках, тай Марія, тай Катерина “підпроваджували трохі Штефана і дєдї”.
А на небі сяло величнє, ясне сонце: по небі воно йшло, та вказувало шлях.
Прийшли до міста вже з полудня.
На передмістю мав Андрій одного знайомого міщанина, тай упросив його, щоб він перетримав їх через оті два дни, нїм Штефан здасть екзамен.
Іспит пішов добре, професори навіть хвалили Штефана за його розумні відповіди, а він оповідав про те батькови і оба тїшили ся, навіть батько усьміхав ся.
А відтак згодили ся таки у того самого міщанина за станцію тай за вікт для Штефана: місячно чотири ринські грішми, дві дїлетки мандибурки, “ну і хлопцеви мому поможе дещо в науцї”. Батько попрощав ся з сином; спішив до дому, щоб подвоїти свою працю, аби лиш сина вивести в люди.
Перших днїв було Штефанови дуже прикро та сумно і якось незвичайно. Потому праця, наука цїлковито обхопили його і в нього була лиш одна цїль житя: стати ся славою своїх
