рому не маєш”. Йой як вони, ті перекиньчики ненавидїли Штефана! Вони постановили конче ввалити його в біду і то ще в таку, щоб він показав ся зовсїм таким, як і вони були.
|
|
В ґімназії був звичай, що ученики висших кляс що року уряджували вечерницї: польські в честь Міцкевича і руські в честь Шевченка. Розумієть ся, що в хоральних продукціях мали брати удїл усї співаки як на однім так на другім, але було звичайно так, що на польськім співали всї, а на руськім лише самі Русини, бо Поляки на той час “діставали хрипку”.
Ну, і сього року теж мали устроювати вечерницї Шевченка. Одного дня, якось у половинї сїчня, мали зійти ся ученики і професори на нараду, “як і що” в одній з кляс ґімназіяльних о третій годинї. Та між Українцями було умовлено зійти ся троха скорше, щоб дещо самим нарадитись, заким надійдуть професори.
Зійшли ся всї, з виїмком перекиньчиків, і почала ся та запальна, горяча розмова, що ворушить найзимнїйші серця, вливає надїю в найбільше зневірені душі. Але взагалї їх усїх мало, бо ті перекиньчики, ті льокайські душі не поприходили; певно, лїпше випити де скляночку-дві, нїж прийти троха скорше на спільну нараду, бо тим можна би наразити ся начальству.
— Товариші! — каже запальним голосом Штефан. — я пропоную, щоби всїм тим Українцям, що через злу волю, а не через хоробу на нарадї не явились і на проби не будуть ходити, не подавати руки і взагалї мати з ними як най меньше стичности.
— Добре, добре — загули.
— Але, — говорив Штефан дальше, — робити з того як найменьше розголосу, не вдавати з себе нїяких героїв і старати ся наводити заблудних на путь правди.
В тім роздав ся голос дзвінка — дзїнь-дзїлїнь, дзїнь-дзї-
