— Е, можемо грати! Він і фальшиво грав, а ми прецїнь фальшиво не будемо!
Герой реформатор! А з його батька цїле село сьмієть ся, що таку собі потїхоньку викохав!
— Го, го, так му треба! Най би му сї було ни забагало тих миназїїв; не для хлопа навука! Хлоп як відірве сї від плуга та від сапи, то на пси зійде! То ни дурно кажут: Не дай Боже з хлопа пана! Вікохав си Андрій чічку, що чужі дїти обгравала, віховав си паничьи!
Реформатор! — О Боже, Боже, Боже!
І він видїв бідну хатину і приспу. І видїв як він, тай Марія, тай Катруся сидять на нїй… І чув, як він розказує їм казку про щастє і що кожен чоловік стрітить те щастє. Кожен! і він стрітить! Герой, реформатор! О Боже, Боже — щастє і він!
А відтак був ранок, — він пішов до школи, та невдовзї вже всї знали, який він герой! Боже! ті усьмішки, ті нїби то співчутливі і жалібні слова — а в серцї їдь!
А ті протоколи — і ті добрі ради:
— Покай ся, поки час, згадай про батька, що з послїднього тяг ся, аби тебе до школи посилати!
А відтак розійшла ся вість по містї, дійшла до уший тих родичів, що він учив їх синів — і знову ті ради і ті усьмішки.
А потому прийшов батько; (якась добра душа і йому про всьо донесла): як Штефан одного дня вернув із школи, то вже застав його; батько сидїв на лаві такий страшенно сумний, такий…
І не кричав на нього, не ганьбив, лише сльози котили ся йому з очий, а уста шептали:
— Штефанчику, на що-сь менї то зробив, на що-сь менї то вчинив? Синочку, за що?! Тай що ти тепер пічнеш, синку мій нещасливий?
А потім той стогін!
— Так ми треба старому, так ми треба! На щом тї від
