може і вменшило ступінь його вини і кари, нїж таке “правдиво руське”, вперте обставанє при своїм.
І пан директор забрали карти та пішли до дому, полишаючи Штефана в крайнїй розпуцї. Товариші пробували його розраджувати, потїшали, що всьо розяснить ся, та Штефан видїв, що і в їх серця закрав ся вже сумнїв що до його чесности і се ще страшнїйшою розпукою стискало йому серце. У хатї, перед тим так веселій, мов би хто вмер, такий сум настав.
А Штефан убрав той нещасливий плащ і пішов до дому. А дорогою тисячі розпучних думок аж до божевілля його доводили. Роздумував та розгадував, за що се? та що се? і дійшов до переконаня, що се певно якась месть, але за що? і хто? того не міг збагнути, хто би міг йому таку страшенну, таку злобну кривду вдїлати. Перебирав у думцї всїх своїх “сердешнїх”, але вони всї здавали ся йому і за глупими і за несьмілими на таку месть. Щоб таке придумати, треба було не дурної голови. Тут міг би бути один Корчак. Але знов як же можна було його про щось такого підозрівати? Коли б був хотїв за що мстити ся, то був би се вперед учинив. А тепер він так покаяв ся, такий став иньший, такий щирий Українець і товариш. Нї! то не може бути! А хто-ж? а хто-ж питала думка і не знаходила відповіди, та спокою не давала.
А потому та страшна ніч! Що він у нїй пережив — і вмирати буде, а незабуде її! Нї! для нього вже нема ратунку, йому вже не вірять!
Герой! реформатор! — ганьбить иньших, що на проби не ходять, а сам потайки грає в карти і фальшує! Так, йому вже нїхто не вірить! Він бачить, як батько страшно ридає і каже:
— А бодай же я був не діждав того.
Герой реформатор! Він бачить, як оті хлопцї, для яких він був взірцем, яких вів дорогою правди, цинїчно сьміють ся і кажуть:
