Сичик знову сьміяв ся:
— Ану, що та ще почнеш плакати, тай скажеш, що ти всьому винен. Ану, будемо видїти. Ти повинен би брати покутну верету, посипати голову попелом, ходити від села до села, проповідувати покуту, жити наче сьвятий та ще вигадувати на себе якісь гріхи.
А в Корчаковій душі йшла страшна боротьба. Бо він не був з ґрунту злим хлопцем, лишень власне йому бракувало відваги бороти ся з міцнїйшими, а ще до того була й боязнь бороти ся з ними. Та він уже не раз, не два переконав ся про те, як платять йому ті приятелї за його пониженє та рабство і навіть його рибяча кров бунтувала ся против того. Та він не хотїв їх покинути, бо тим признав би слушність Штефанови, а на нього був лихий і конче хотїв на нїм пімстити ся. Та тепер для нього вже не було виходу: вістрє ножа змірене в груди иньшого, звернуло ся проти нього само. Його поганий поступок викрив ся, а врештї і моральна перевага противника була так велика, що він попросту стидав ся своєї малодушности. Видїв себе безсилим у борбі з Штефаном, якого великодушність поборола його, і він постановив, коли й узнати себе побідженим, то принаймі свій підлий поступок закінчити чесно. Мнучи нервово карту в руках говорив перериваним голосом:
— Так, признаю ся до всього. То я все вистроїв. Признаю ся до того і каю ся. Ти правду кажеш, що ті наші “опікуни”… вони мене гласкають, та не шанують і не будуть нїколи шанувати перекиньчика. О, вони страшні, як вони омотують свою жертву ласками, усьмішками, а так легковажать! Вони безгранично підступні, хитрі, а часто навіть підлі. Самі вщіпили нам у кров та кість ту служальність, не дали нам розвинути ся, не дають і тепер дихати, а так уміють використувати наші слабі сторони, так уміють лестити ся і так легковажать! А тепер я вже йду; прирікаю тобі з глубини душі, що
