— На кого-с нї покинув, господарику мій, з дїточками маленькими? на кого? Світив-їс нам гей то сонїчко, грів-їс нас, тай зайшов-сї гей то сонїчко, у хмари-с зайшов, тай нї звідки порадоньки нї поратуночку не маєм.
А сї материнські слова розпаленим оловом капали на синову душу, випікали в нїй знаки, що нїколи не мали гоїтись. А сї слова чорною розпукою вбивали ся в мозок, вливали ся у кров, гадюкою неситою пили кров із серця.
— Ой нї звідки поратунку, нї звідки. Оп Боже, Боже, Боже!
І Штефан приступив до матери, тай лагідними словами старав ся успокоїти її страшний біль.
— Не плачте мамко, таже я у вас уже великий, не дам вам загинути. Тажем дєдикови присяг, що вас не покину, тай най мене так Бог опустить як бим вас опустив. Не плачте мамко, бо ще розболите сї, тай що тогди буде з Антосем тай з Доцьков? Хто їх дізрит, допантрує? Не плачте.
Він отсе говорив, бо так йому казало говорити серце і обовязок. Але що дїяло ся в його душі, яка там страшна розпука, який жаль панував, того нїхто не видїв, нї не догадував ся. Бо де він не повернув ся, усе чув той слабий, молячий батьків голос: “Не покинь їх слабих”. Він присяг що не покине, і Бог видить, яка щира була та присяга. Але як її виповнити? Він сам ледви має що їсти та в що вбрати ся, але нехай він не їстиме, неспатиме, аби лише вони не млїли з голоду, аби мати так страшно не ридала, аби батькова душа мала супокій.
А відтак знов зачинав думати, на що батько вмер, і чому він, Штефан, такий нещасливий, що навіть не може жалувати лише за батьком, за тим батьком, що був такий добрий, такий лагідний, а такий нещасливий. За тим батьком, що собі від від уст відоймав, а давав дїтям, а давав йому. Бо той його жаль страшний, а Штефан те добре відчував, що той жаль то не
