лише за тим, що батька вже нема, що він нїколи вже до нього не заговорить, не усьміхне ся, не розрадить, не скаже: “Ой синку, ти ще не одно перейдеш, нїм вівчиш сї, але учи сї синку, бо наука то така річ, що за ню варт усе перетерпіти”, — що той жаль і тому, що на його, ще молоді плечі впав тягар утримувати, помагати родинї. Та скоро приходила думка:
— І ти можеш ще називати се тягарем! А для твойого батька не було тягарем давати тебе до школи, відіймати меньшим дїтям хлїб від уст, а посилати тобі? А для твойого батька не було тягарем слухати, як люди з нього глузують тай кажуть: “То ще раз дурний! свою сласну кров против себе струнчить, свою власну кість против себе направляє. Він гадає може, що му сї син віддєчить, що му лижку страви на старість запевнить. Дурний, дурний! Ой не буде пан з родувіку з хлопами стояти, ой відцурає сї власний син тата”. Се не було батькови тягарем таке слухати?! Бо хоч він сьому перечив, хоч казав, що його Штефан добрий що не відцурає ся рук, що його виростили та випестили — чи мав він ту певність? Не мав! І се все не було йому тягарем?
— Я поганий самолюб, — казав Штефан до себе і тодї присягав в душі, що радше вмре, нїж зломить присягу дану батькови, радше сконає. Як би він її не дотримав, то його поступок кликав би до неба о пімсту, то його вчинок кликав би о месть усїх отих нещасливих хлїборобів. Бо вони не мали нї кришки довіря до панів, до науки, а лише наука, лиш одна вона могла їх двигнути із страшного занепаду, в якім вони були. Та вони не мали довіря до неї, бо видїли, що всї оті їх сини, та кров їх крови відвертали ся відтак від них, ставали їх найгіршими ворогами, сто раз гіршими від тих таки панів з панів. І Штефан постановляв в душі стовнити обіт даний батькови, хоч би се прийшло окупити житєм, щоби лише не відобрати ще більше надїї на лїпшу, красшу долю у тих нещасливих.
