І отті роздумуваня троха успокоїли його. Він ще раз клякнув коло батька, зговорив молитву, поцїлував студені батьківські руки тай пішов у село годити ся за похорон тай роздобути відки гроший на нього.
Хотїв позичити з пятнацять ринських, бо треба і за похорон і грабареви, і на трумну, і на трактамент (обід) посмертний, — без того-ж не можна — бо в селї назвали-б його (Штефана) лотром, кальвіном, а мамі не дали би спокійно і дороги перейти. Але де тут їх узяти? аж стільки гроший! У кого позичити?
Пішов до учителя. Та тут була така біда, що Штефан на силу зважив ся просити о позиченє йому пяти ринських на кілька день, до першого, заким відбере за лєкції або може дістане і стипендію, о котру подав ся.
Учитель позичив, просив лише конечно о скоре відданє “бо ви-ж знаєте, які достатки народнього вчителя”.
В надїї, що за похорон дозволить священик аж пізнїйше собі заплатити, пішов Штефан на приходство. Священик лише що прийшов із церкви і був в досить лихім гуморі, бо страшенно хотїв їсти. Довідавши ся в якім інтересї прийшов до нього Штефан, почав йому насамперед докоряти, чому нїколи не зайде і “то дуже не гарно аж тодї приходити до свого отця духовного, як хто умре”. Все те говорив дуже протекціональним тоном і мішаниною польського, руського і церковного, що разом мало давати “русской язик”. Штефанови хоч було не до сьміху, таки стало сьмішно з тої “русскої бесїди отца”.
Отець добродїй, здаєть ся, завважили се і воно не дуже добре настроїло їх для Штефана. Вони зачали розпитувати, як Штефанови йде в школї, казали, що дуже добре, бо вони чули, що він у великих ласках у професорів, що має дуже добрі лєкції, часом дістає нагороди, так що собі вже дещо і на далї призбирав. На переченє Штефана сьому, вони знов
