дової підгірської природи та читаня добрих, займавих книжок. Ночи були ясні, зоряні і немов би вгорнуті в біло-синїй серпанок. Здаєть ся від сьвітла місяця та від блакитї неба вони мали таку синю краску. Чудові ночи! повні мрій і снів, повні якогось несупокійного, любого, палкого ожиданя на щось незвісне, таємне, що огорне цїлу душу і серце, що забере цїлу істоту в полон на віки!
З такою розбурханою уявою, з дожиданєм чогось непевного та солодкого вернув Штефан з лєкції до міста і почала ся знов шкільна наука та біганє по лєкціях. Сього року мав їх три: дві у своїх давних учеників, одну нову — у канцелїста судового. Вчив там хлопця з четвертої кляси, великого пустяка і завадияку. Але канцелїст платив сїм ґульденів, мешкав недалеко Штефана, був нїби Русин, тай якось терпіло ся.
Іще чомусь терпіло ся, ще щось тягло непереможною силою до того дому. Отим маґнетом то була гарна пасербиця канцелїста, Лїда. З першим поглядом на неї здавало ся Штефанови, що все оте чудове, незнане, палке, все, чим мрів і жив сих вакаций, злучило ся в нїй, і Штефан зовсїм потонув у тім новім, солодкім чутю.
Канцелїст мав пятеро дїтий, а зглядно своїх рідних лиш троє, бо двоє найстарших, Роман і Лїдїя були його пасербами, дїтьми його жінки з її першого подружя з п. судією. Той одначе скоро помер, бо вже по шістьох роках житя з нею, а з гарною, молодою вдовичкою оженив ся пан канцелїст, що давно, бо ще з молодих лїт любив ся в нїй. Вдовичка вправдї мала вже двоє “ангеликів”, пятилїтнього Романа і дволїтну Лїду, та се не відстрашило його, бо вдовичка мала капіталик полишений їй небіщиком судією.
А пан канцелїст колись був гарний, чорноволосий мущина, з чудово фризованим волосєм, все усьміхнений, веселий, все по модї убраний, з пахучим циґаром у гарних, весело закроєних устах. У голові було в нього пусто як і в кишенї, та
