плакав. Ну, отсе, розумієть ся, ще лише збільшало його вину в вітчимових очах: називав тодї Романа завзятим гайдамакою, непокаянним грішником і т. д.
Як Роман уже був старший, у висшій ґімназії, то отся ворожнеча трохи притихла. Роман навчив ся добре маскувати ся; коли вітчим був у хатї, то навіть мало коли відзивав ся (взагалї дома був дуже маломовним), вчив ся добре, хотячи уникнути всякого випоминаня ласкою і т. д. і якось ішло.
Житє Лїди було далеко тяжше. Вона була страшенно вразлива на кожде прикре слівце, дуже нїжна, а до того безсила напротив своїх молодших сестрички і братчика, що не мали більшої приємности, як доводити її до плачу. Часто приходило між ними до бійки, та з неї виходила Лїда побіджена і ще до того кричали на неї, що вона старшує та збиткує молодші дїти, що в неї хлопські інстинкти, що вона повинна уступити, бо вона старша і т. д. А по сїм усїм вона не мала що казати, лише плакала. І тодї казали, що вона злісниця яких мало, коли зі злости плаче.
І відтак вона уступала для сьвятого спокою і для того, що її цїла душа бунтувала ся против поганих сварок та лайок.
Та часто з нею дрочили ся в безглуздий, безмилосерний спосіб. Вона над усе любила музику; у них був фортепян, що батько (за мамині, а взглядно Лїдинї гроші) справив для своєї Цїночки. Але Лїда не вчила ся грати, бо “то не для неї; у неї надто практичне успособленє, а до музики треба мати почутє поезії в душі”. Та часом удавало ся їй піти незамітно до кімнати, де стояв фортепян, — звичайно вечером, як усї були на проходї — і грати собі. Спершу оте гранє, то було пробуванє клявішів, потому троха навчила ся вигравати пісеньки, а далї й мельодії, що кублили ся в її душі, та так і просили ся, щоб їх виграти, виспівати.
Оті мельодії були звичайно такі сумні та безнадїйні, що не могло в голові помістити ся, щоб то їх могла грати пятнай-
