цятилїтна дївчина. Часом однак се були піснї, що аж проймали своїм жаром та полумям, своєю жадобою житя та любови. Най би лишень одна-однїська людина, байдуже чи молода чи стара, чи жінка чи мужчина, най би лише одна людина любила її всею душею, розуміла її, віддала їй усе своє серце! Та дарма! Отсеї людини не знаходилось; свої не любили її, бо вона наче-б не належала до їх родини, так ріжнила ся своїми поглядами та уподобанями від них; чужі не любили, бо вона була скрита перед ними, бо взагалї бояла ся всїх людий. Вона на сьому світї нїчого немала свойого крім мельодій, що в хвилї, коли творили ся в її душі, наповняли її неземним щастєм. Та трафляло ся, що в такі хвилї входив до кімнати Бобик або Цїночка і тодї починала ся знову колотнеча: випоминанє хлопського роду, невихованя, мужицьких інстинктів і взагалї всього, що лише могло Лїду болючо вражати, а все те тому, що сьміла діткнути ся фортепяну “Цїночки”.
Одно, що їй полишили та чого не збороняли, се були книжки, котрими вона зачитувала ся до нестяму, впивала ся ними.
Правда, оті книжки були її найбільшим щастєм, але були й бездонним горем. Вони навчали її любити правду і добро, бажати щастя і волї, сьвітла і науки, навчили любити поневолених та темних братів, домагали ся від неї працї для загального добра народу, а тут вона навіть не все сьміла говорити своєю рідною мовою, бо пан канцелїст не любили того і звичайно казали:
— Певно, можна чого добити ся, коли рідні дїти перешкаджають у карієрі. Та дарма! ми сього не змінимо, не час грати ролю патріотів, як голод та вітер свище по хатї.
Щоби “добити ся чогось”, пан канцелїст вели давну полїтику. Прим. ходили всюди, де знали, що можуть найти “впливових людий”, фундували напитки, часом програвали ся в карти, а коли жінка відтак плакала та просила, щоб не копав їм самохіть гробу, він казав:
