В кутї кімнати стояв заляканий Ромко і дрожав, аби не дай Боже не надійшла ґаздиня та не побачила що дїєть ся, бо наробилаб такого крику, що Андрія хто зна чи й на полїцию не взяли-б.
На щастє ґаздиня не прийшла (була десь у містї), а Андрій видячи, що Лодзьо під його кулаками вже лиш на пів живий, покинув його бити, та став посеред хати страшно змінений, засоромлений, немов зломаний. Ромко підійшов до нього і якось тихо, несьміло прошептав:
— Втїкай звідси, Андрійку, най тебе тут ґаздиня по сїм не застане бо буде біда, як Лодзьо прочумаєть ся.
А Андрій перериваним, від слїз дріжучим голосом казав:
— Бувай здоров Романчику! Дякую тобі за всьо добре. А тому як устане — а він устане, не бій ся, він більше наляканий як збитий — скажи, що жалую, що я собі руки на нїм паскудив, тай стидаю ся, що його бив, бо у нього лиш рот широкий, але і сили мало і розуму мало. Тай скажи, що йому прощаю те, що розбив мої найкрасші сни, що зломив моє житє, скажи, що йому прощаю, бо-ж він — твій брат. А свойому таткови подякуй за все добре, що для мене зробили, тай скажи, що я не хотїв сього, та не міг инакше.
Ромко слухав сього теж змішаний і лише сказав: — Добре, братику, я всьо скажу, але втїкай поки час, поки ґаздинї ще нема.
Сї слова отверезили Андрія до решти; він нервово почав шукати своєї шапчини, відтак щиро попрощав ся з Ромком, глянув ще раз на Лодзя, що вже починав рушатись, і вибіг з хати.
Западав зимовий, зимний, понурий вечір. Андрій немов збудив ся з тяжкого сну, а роздразнені нерви подвоювали силу небезпеки, та радили втїкати звідси далеко, в сьвіт; казали кидати любу книжку, а брати ся за тверду, невдячну працю
