— Двоє нещасливих!
Вона підходить трохи близше і подає йому руку. Він якось несьміливо подає їй свою, кланяєть ся. Відтак підносить ще раз на неї очи — тепер не сумні — отвирає двері, каже ще: “веселої забави” і йде.
— Лїдо, — кричить Цїночка, — доки ти будеш убирати той шалик? Знов приїдемо по кадрілю! Але ти хочеш вимучити пана Солецького, хоч він і так на тебе не дивить ся.
Лїда не відповідає нїчого на послїдну замітку; каже лише:
— Я вже готова; їдьмо! — і вони виходять, сїдають до фякра, Цїночка і мама в головнім сидженю, Лїда і вітчим у меншім і — їдуть.
Вітчим в дуже добрім настрою, сьмієть ся та жартує майже всю дорогу, тому їде ся досить приємно.
Приїздять.
Баль в самім розпалї. Веселість на всїх лицях. І Лїду огортає радість, а часом, часом перелине головою думка: “двоє нещасливих”, і о диво! вона зовсїм не засмучуєть ся на ту думку.
Надпоборця не було в салї; грав здаєть ся в карти. Аж тепер прийшов і йде просто — але не до Лїди! Вона троха блїдне, а троха тїшить ся. Нї, нї, вона хоче увільнити ся від вітчима, хотїла би, щоби їм було лїпше — але на таку цїну — віддавати себе нелюбленому чоловікови, се страшно, се нелюдсько. Вона ще таки хоче жити житєм молодого серця, хоче кохати і бути коханою! Тому почуває майже вдячність для того надпоборця, що не дає зловити себе. А вітчим? Ну, ну, гірка-ж буде її година дома! Так що-ж вона порадить, прецїнь не піде просити Солецького, щоб ішов з нею бавити ся! Дарма!
Ось тепер він гуляє. Чудова з них пара! Такі обоє високі, вона (його давня “пассія”) брунетка, він бльондин, обоє вже не дуже молоді, але в самім цьвітї лїт.
