А Штефан? Любив далї і болїв душею, що він не може бодай раз піти на той баль, стати та дивити ся на неї. Яка-ж вона бувала чудова отими вечерами, як їхала на вечірки! Раз — він видїв її тодї.
Прийшов пізнїйше на лєкцію, а як відходив о девятій і мусїв переходити через передпокій, то вона стояла коло отвореної шафи та вбирала на себе верхню одїж і легку хустину, бо фіякер уже ждав і мама з Цїночкою нетерпливили ся.
В покою було темнувато, лишень блїде сьвітло місяця кидало своє зелене промінє через скляні, морозом посріблені двері до хати. А вона стояла біла мов мармур, з обнаженою шиєю та раменами, з легеньким румянцем на щоках, з блискучими, немов промінястими, немов соняшними очима, з тим темним, в золото впадаючим, з легка филюючим волосєм, а ярко-червона, гладко пристаюча шовкова сукня чудово вбирала її гарну, високу стать. Він отак вік цїлий дивив би ся на неї. О — бере легесїньку хустину і закидає її на голову, так звільна, поволи, і всьміхає ся. Та якось так — чи весело? нї. А проміня в очах меркне. Що отсе? Немов мрака заслоняє сонце; такі стають вохкі і її очи. — Чи вона плаче? вона нещаслива? А така чудово-гарна. Але то погано з його сторони: вона-ж не знає, що він дивить ся на неї, може гнївала би ся за таке підгляданє. Треба йти — не треба дратувати серця, коли воно і так з болю ледви живе.
Твердим, неприродним голосом каже: “Добраніч” і йде.
Вона здрігаєть ся.
— То ви? Добраніч!
І дивить ся на нього.
— Який він дуже, дуже милий, а який сумний. Правда, сумне його житє. Бобик жартуючи та кепкуючи оповідав, що говорять про його житє.
Отсе лискавкою перелїтає через її мозок, а далї творить ся думка:
