що на нього так довго відкладав по ґульденови місячно? То ще раз самолюб! Певно йому треба того одягу, бо-ж в Академічній Громадї що тижня якийсь відчит в “Научному кружку”, а він хотїв мати сього тижня відчит “Про значінє Козаччини”. Так старанно і довго опрацьований відчит, стільки ночий над ним не доспав, а стільки то марив о тім, як то він тим відчитом дасть себе пізнати товаришам, як вони пізнають, що й він працює, трудить ся! Ну, тепер годї буде, бо в сьому одязї годї виступати прилюдно хоч би тільки й між товаришами. Ну, то й що-ж? То не буде мати відчиту! Добре, що ще хоть не оголошував. Ха, ха, ха, який він сьмішний! І він міг надумувати ся над тим, чи заставляти річи!? То ще рад дурний, тай дурний! Таже було вже давно зробити се і був би мав спокій і не потребував би так мучити ся. Ото великий страх, що не покаже ся дуже “мудрим” перед товаришами! Таже брат голодний, спамятай ся, а тобі якась слава та значінє в голові. Таже твій перший обовязок пильнувати, аби твої не голодували, а решта всьо на бік. Зрозумів?
Зрозумів.
Віднїс річи і заставив. А далї — що буде, як і ті гроші минуть ся? Що тодї заставить? Хиба себе. Але чи-ж? Чи кому й хибує такої мальованої цяцї!
Шукав далї лєкцій. Відколи приїхав то шукав, і годї було знайти. Нарештї, за протекцією одного знайомого, дістав одну лєкцію, що для нього була майже щастєм. За те, що вчив усїх предметів хлопця з шостої кляси, мав що днини обід. Просив, чи би не можна, щоб замісь нього приходив на обід брат. Згодили ся. Їм було все одно. А Штефанови мов камінь зпав з грудий, що брат буде мати певну ложку страви. Про себе було йому байдуже. Брехав. Казав перед братом і перед своїм учеником та панею, у котрої той стояв на станції, що він віктуєть ся у сусїдки. Та се була велика брехня. Бо він, як удало ся йому дістати часом яке переписуванє до дому і заробити собі
