два-три ґульдени, то їв; звичайно йшов на обід до людової кухнї, але були днї, коли і того годї було собі позволити.
Вихуд, поблїд, мов не той став. Та носив гордо голову, бо свій обовязок сповняв чесно.
|
|
Надходили Різдвяні сьвята.
Штефан рвав ся, думкою що днини і що години линув домів, під ту похилу, бідну, рідну хатину, та годї було. Сих сьвят мусїли сидїти тут, оба з братом.
Сирота “малий”! Як йому десь прикро та тужно! Але що? Про те, щоб їхати на сьвята, і думки не могло бути. Таже зелїзниця коштує, а прецїнь як приїдуть до дому, то мусїв би також кілька срібних привезти мамі, за що-ж би вона годувала їх двох! Досить у неї і без того клопоту.
Нї, не поїдуть. Будуть сьвяткувати тут. Просив свойого ученика, ще заким той їхав на сьвята, щоби брат міг і далї приходити на обід до панї, у котрої той стояв на станції. Згодив ся. Значить, брат не буде голоден. А він?
Ой Боже, Боже, як йому було гірко просити, признавати ся до своєї біди! Він нїби не казав просто, чому не їдуть на сьвята: казав, що не їдуть тому, бо він має приготовляти когось до іспиту; та знав, що брехав нескладно і що його ученик пізнав ся на брехнї. Га, що-ж робити! Житє тяжке, не легке!
Прийшов Сьвятий вечір.
Антось ходив цїлий день мов сонний з кута в кут, місця не міг собі знайти. Видїв Штефан, ой добре видїв, як він бідняга мучить ся. Та нї словечка не каже. Нї! ще нїби й жартує собі. А ті жарти мучили Штефана гірше незнати яких докорів, бо дали йому пізнати, що й та дитина пізнає вже, до чого воно йде, та хоче й собі не показати, як мучить ся, і ще нїби й жартує. О, конче треба злагодити якось той його біль. Коби можна хоч почастувати його вечерою. Але як? Коли нї
