шелюга при душі нема! Коби де позичити кілька ринських, хоч два, хоч три. Треба пробувати щастя.
Іде до Жида, от там недалечко в крамницї, пише вексель на вісїм — дістає пять; розумієть ся, по довгих торгах і короводах, і то лише з тою умовою, що віддає свій лист заставничий на годинник і одяг; се значить: на випадок, коли до осьмого лютого не віддасть Жидови то Жид має право викупити собі годинник і одяг і зробити з ним, що йому схочеть ся, за те, що позичає йому тепер пять ґульденів. Поганий інтерес, але малий не ляже спати голоден, а то ґрунт! Таки в сїй крамничцї купує Штефан дров і хлїба і йде “до дому”. Відтак іде знов у місто і приносить відти поливаний горщик, пів кварти пшеницї, трохи меду, кілька яблук, гербати, булок і грудку масла. В кишени єсть і сьвічка.
Входить до хати.
Антось сидить у кутї коло зимної печи і плаче. Штефан удає, що не бачить того, і свавільно кричить:
— Буде баль.
Відтак зачинає широко розправляти про те, як то вони будуть нинї справляти кутю.
Антось теж розвеселив ся і вони в двійку розпалюють у печи. Огонь весело горить, аж дуднить. Штефан полоче кутю, насипає в горщик, наливає водою і кладе на жар. Кутя варить ся, кипить, збігає. Так за годину вона й готова. Небогато її, то й скоро зварила ся. Кладе на вікно, аби застигла.
А в хатї теплїє.
Він накриває стіл якоюсь скатериною, що мама завинула була хлїб, як передавала на дорогу, вкладає сьвічку в шийку від порожного каламаря, на одну тарілку набирає кутї, котру приправляє медом, на другу кладе грудку масла. На серединї стола сьвятий хлїбець.
