Коли вже до столу накрито, докладають ще дров до печи, присувають недалеко неї стіл, сьвітять сьвічку і припрошують один одного “до столу”.
— А прошу, присувайте сї.
— Дєкувать, сїдайте ви перші, вам по старшинї належить сї.
— Але-ж ни гордуйте, досєгайте, шо Бог дав.
Та отаке припрошуванє нагадує їм любі, минулі часи, і сльози так і навертають ся на очи.
Якось вони вже припросили ся і позаймали місця, близько один коло другого. Заким зачинають їсти, то встають і тихо, тихо говорять молитви. Горячі, благальні, з під самого серця пливучі слова зривають ся і завмирають на устах. А сльози звільна спливають по лицях. Відтак тихо падуть собі брати в обійми і довго, довго так стоять. Двох їх, двох лише в сьому цїлому, великому містї. Нїкого свойого — нїкого любого. Малий шукає оборони та любови у старшого, старший у любві малого витревалости на дальші злиднї. Таж їх лише двох оттут. А їх родичі у низькій, похиленій хатї, в тому далекому селї журять ся мабуть, та плачуть за ними! Така доля.
Далї кушають кутї. Щось троха нїби недоварена, тверда. Се їх розвеселює. Сьміють ся, які то вони кухарі. Ну, і що до того кутя без маку. Та за те солодка, дуже солодка. Коби їм так і цїле житє солодко плило!
Згадують, що там тепер дома. Сумно, — а може нї — може гамірно, весело, бо Маріїн синок не дає нїкому плакати. Тай Юра певно прибагає, що аж хата ходить. От, Богу дякувати, що не сумують. І вони — Штефан і Антось — уже сьміють ся, бо кілько-ж то ще нещасливійших жиє на сьвітї! У кількох-же то хатах сьогоднї і кусника хлїба нема!
Кінчать їсти кутю. Тепер зачне ся панська вечеря. Будуть їсти хлїб з маслом і пити гербату. В хатї тепло, ясно, єсть горяча гербата і хлїб з маслом, го, го, які вони пани!
