крім нього йшов, то й він ішов скорими кроками, з страшною думкою в голові: що буде, як здибле шандарма, а той його запитає: “звідки він тай що за один?” Так другої днини (рахуючи в те вже й вечір, коли стало ся нещастє) понад вечір зайшов уже аж у другий повіт, щось аж у шесте село від міста, з якого втїкав, і змучений страшною дорогою, перемерзлий і слабий упав десь під плотом.
А далї вже не тямить, що стало ся, пригадує собі лише, що побачив себе перший раз після того на постелї в теплій, темній хатї. За хвилю опісля війшов до хати старий, від диму чорний чоловік і коли Андрій його поспитав: “Де я?” той відповів:
— У коваля; не бій ся нїчого, спи ще, сирото!
І далї перележав Андрій ще дві недїлї, відтак почав здоровшати, кріпшати, так що за місяць міг уже взяти ся до роботи.
Не йшов нїкуди звідси, лишив ся у коваля, а той полюбив його мов рідну дитину почувши оповіданє про його темне, сумне житє.
Коваль був старий, бездїтний вдовець, і серцем-душею приляг до молодого, живого хлопця. Взяв його навіть правно за свого, хоч прийшлось не мало походити по адвокатах та судах, нїм удалось привести се до ладу.
Далї вивчив його коваль свого майстерства, і так оба цїлими днями сидїли в кузнї та кували. І оба бували однако сумнї — і старець, і молодий, вісїмнайцятьлїтний хлопець.
Коваль згадував свої минулі, щасливі лїта, а хлопця рвав потяг до книжки, до знаня. Та нї щасливі днї старця не вертали, нї сни хлопця не збувались: для нього був на віки замкнений той гарний, чарівний сьвіт науки. Він лише своїм розумом розбирав питаня, що кублили ся в його душі, що чорною розпукою стискали його серце, і не знаходив відповіди, і страшно мучив ся. А коли він часами пробував питати
