дїда про що, то той потрясав сумно головою і відповідав: “Бо так Бог дав, синку, сего ми не змінимо”.
|
|
У двайцять і першому роцї житя відібрали Андрія до війська. Не зважали на те, що він був підпорою і підмогою старого коваля. Казали, що як би Андрія не було, то й так старий був би сам; він же старому не жадна рідня.
І Андрій пішов і служив три роки; три роки несьвітської муки, страшних проклонів та наруг. Кілька разів він пробував дезертерувати, та все якось несправно, все його недалеко касарнї ловили. Тодї він оправдував ся, казав, що і не думав утїкати, що лише так собі вийшов; далї сидїв у карцері, кляв страшно, а як вийшов відти — то пив.
Нарештї і та мука скінчилась і він ішов до дому, до старого коваля. Та застав хату пусту, а замість старого друга лише чорну могилку з хрестом.
Перед смертю записав йому коваль своє ґаздівство і кузню. Та Андрій хотячи уникнути процесів із дальшим родом старого від разу зрік ся поля і половини огорода, полишаючи собі лиш хату, кузню тай половину огорода.
Оттак мов притулена до громадської толоки стояла та кузня, а в нїй мешкав молодий коваль і від раня до ночи несли ся луною удари молота по ковалї.
Та часом нападав коваля такий туск, таку пустку чув у собі, що тїкав від хати і знов пив. А ще страшні питаня: “Чому на сьвітї стільки лиха? така біда? така неправда? Як, що одні пани, а другі їх невольники та слуги? Де Бог? чи то можливе, аби Він був тай терпів те все?” нїколи не давали йому супокою, він нїколи не знаходив відповіди на них, і мучив ся, і пив. Так пив, що аж страшно було дивитись: горівкою хотїв заглушити біль, що сверлував його.
Парубки не любили його, бо був чужий зайда, та про те
