своїх дїтий і се було вашим обовязком годувати нас. Гарно-ж ви нас “кохали”. Много викладали на наше вихованє. Прецїнь знаєте, що я вже від шестої кляси майже сам утримую ся. А Лїда? таже служницю однако мусїли-б ви тримати, а вона вам її заступає вже від дванацяти лїт!
— Мовчи поганьче, бо тобі лоб розтріскаю.
— Ну, даруйте, не розстріскаєте, бо сей учинок не причинив би ся зовсїм до вашого “авансу”, за котрим так гоните, і замісь золотого ковнїра дав би шнур на шию. Врештї не маєте чого так горячити ся. Я лише правду говорю і кажу вам, що коли не дасьте Лїдї спокою з тим вашим ассесором, то можете легко опинити ся і на бруку.
— Що? що? ти грозиш! І яким сьвітом можеш мене довести до сього?
— Ну, слухайте — сеї справи я не хотїв нїколи рушати, та ви самі змушуєте мене до сього. Правда, як ви женили ся з моєю матїрю, то вона мала шість тисяч, котрі (я се знаю) хотїла записати на Лїдине імя. Ви її відвели від того, казали, що Лїдині гроші і так не пропадуть, що можна буде і потому віддати їх їй, а тим часом мало-помалу розійшли ся ті гроші на ваші гулянки та Цїноччинї фортепяни, а тепер не досить, що ви Лїду обрабували, але ще хочете її продати? Правда, ви перед правом нїби чисті, бо-ж мама не дитина, могла зробити як хотїла, могла не платити ваших довгів, могла записати гроші на Лїду. Могла!? Та як їй було те чинити, коли вам а тим самим і її і нам грозила ганьба, руїна! Як могла? Ну, ви перед правом можете сказати, що гроші були жінчинї, а чоловік і жінка одно, то гроші були й ваші; бо певно, правно не було зголошено, чиї то гроші, але ви знали, що то Лїдинї гроші. І знаєте що? помимо того, що право позірно за вами, я, коли ви лише не лишите Лїди в спокою, буду вас скаржити до суду. Чуєте? Ви можете сьміяти ся, бо знаєте, що суд може признасть і вам правду, але се видите, однако таки ви покажете
