ся людям в правдивім сьвітлї і вони будуть знати, як то “найлїпший муж і батько” поступив з жінкою та її дїтьми. Далї — я розповім і про те, що ви силуєте Лїду йти за ассесора, а суд як опікун малолїтних не позволить знущати ся над нею. Я знаю, що се було би погано розкривати перед сьвітом погані, болючі рани моєї сїмї — та дарма. Щастє сестри пре мене до того, голос батька накликує заступити ся за безоборонну.
— Ну, і що далї?
— Хочете знати, що далї? Далї те, що тодї на віки пропав ваш аванс і золотий ковнїр, бо скомпромітуєте ся страшенно; що нїякий чесний чоловік і руки вам не подасть; що щастю вашої улюбленої Цїночки можете вже тепер заспівати “вічная память”, бо-ж нїхто не схоче лучити ся з такою родиною, що і нечесна і бідна. Я би вам радив лїпше покинути мрії про віддаванє Лїди за асесора, дати їй волю, най іде собі учителювати, коли хоче того конче. Тим увільните ся і від неї і від обовязку утримувати її, що вам став уже кістю в горлї. А коли ви доконче хочете поріднити ся з асесором|, то маєте свою Цїночку, най вона буде драбиною, по котрій будете лїзти до кишень асесора. Врештї як хочете, вибирайте; я вам лише кажу, що хоч би я мав допустити ся і злочину, Лїда не буде жінкою асесора.
І Роман тихо вийшов з хати.
— Іди до дїдька, ти червоний радикале! Бодай же ти був малий здох, бодай ти ще нинї голову зломив. Ото житє! І пни ся тут висше, коли ті, що ти їх вигодував, перешкаджають тому.
І пан “секретарж” важко опустили ся на софу і снували невеселі думи. Врештї додумали ся до того, що з женячки асесора з Лїдою нїчого не буде і що лїпше уступити добровільно, нїж допустити до того, аби “той червоний радикал” скаржив його в судї, ну, бо розумієть ся, що по такій авантурі пропав би аванс безповоротно. Бо-ж усї ті, від котрих він залежав,
