шестої, і маю за те аж двацять ґульденів. До того маю ще лєкційку за пять ринських, бо за двацять ринських у такому великому і дорогому містї поживити ся, убрати ся, ну, і ще ріжні “народні цїли”, що так само потрібне до житя як і їда, то зовсїм не можна. І двацятьпять ледви вистає. А знаєш, чоловік нераз такий хорий, такий слабий, а мусить пильнувати того уряду, щоб хто другий не захопив місця. А часто мусить мовчати, хоч як би то хотїло ся сказати кілька слів правди, але годї — бо тодї чуєш чемне “Padam do nóg” і конець. Як би ти знала, як те все мучить! От нераз вечір, як прийду із тих усїх тарамат, то такий змучений, що всякі висші ідеї видають ся менї дрібницею супроти того, щоб на хвильку задрімати.
Лїда перервала:
— Але ти не дрімаєш?
Говорив далї:
— Ну, видиш, певно що не дрімаю, бо таки треба і вчити ся і дещо прочитати. Та чи то варто так мучити ся? Таже однако всьо скінчить ся, однако ми змінимо ся на порох, а наші душі розпливуть ся в небутє, в нїрвану.
— Прошу тебе, Романе, не будь же таким пессімістом, та-ж житє таке гарне. Для самого житя варто жити!
— Лїдо! житє гарне — і твоє може? ну, ну і се добре знати!
— Моє, Романе, дотепер не гарне, та хто зна, що мене ще жде? Може як раз я йду на стрічу великому та ясному щастю? Я ще таки вірю в житє та в його щастє, бажаю любови та волї, мов сьвітла та сонця.
Роман довгий час мовчав. Відтак говорив поволи, з іронїчним півсьміхом на устах.
— Бажаєш любови? А чи ти знаєш, що вона, і чи віриш в неї? Я нї!
— Чому?!
