Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/98

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ко так назвав тебе і менї здаєть ся, що коли тебе так називав, то не хотїв тебе мати жалібною, милосердя благаючою піснею, лише сильною та могучою, та солодкою і ясною піснею весни і любови. Він же написав: Будь сильною, бо лише сильні мають право до житя!

— Се не людське право!

— Га, що-ж, коли воно таки так. Коли хто не має в собі нїякої сили, ну, не конче фізичної, але взагалї, хто не сильний нї духом, нї тїлом, нї розумом, то він цїле своє жите мусить туди йти, куди його попихають, а прецїнь такого поганого веґетованя не можна назвати житєм. Тям собі се!

— Ну, знаєш, я тої самої думки. Та чи се слушно, то иньша річ. То ще питанє, чи як раз такі, котрі йдуть усе туди, куди їх хто иньший поведе, не чують ся може й задоволені з сього і чи се для них не житє лиш веґетованє? А відтак чи як раз вони не мають права до житя? Отже се менї видаєть ся несправедливим. Бо-ж вони тому не винні, що прийшли слабі а не сильні на сьвіт. Се певно, що тілько сильні можуть відчути цїлу роскіш житя, тому, бо лише вони можуть жити своїм власним житєм. Сильні — се сонця, а слабі, то їх планети, або ще гірше — аж місяцї, що не мають власної волї і неначе планети довкола сонця, так вони довкола сильних крутять ся і йдуть з ними. Та сьому вони не винні.

— Гм, не винні? не зовсїм! Певно, що такі, котрі не відчувають своєї безсильности і котрим вона не тяжить, бо вони волїють бути планетами нїж самим сонцем, ті невинні. Але такі, котрі так як ти розуміють і відчувають, що таке житє, яке вони ведуть, то не їх житє, — ті зовсїм винні!

— Ну, братчику, ти щось надто поетизуєш і починаєш бути неконсеквентним. Кажеш, що все нїрвана, що житє нїчого не варте, а накликуєш иньших, щоб були сильні. Коли житє нїчого не варте, то пощо того всього?

— Ну, Лїдо, навіть коли житє не много варте, то коли вже