живемо, жиймо так як люди, а не як хробаки, що дають но собі топтати. А впрочім нї — се неправда, що житє для всїх не много варте. Варте воно навіть дуже богато для тих, що бажають його і мають силу бороти ся, мають надїю на красшу будучність і вірять в можливість щастя. Ну, я не можу сього про себе сказати. Бо я абсолютно нїколи не зможу бути щасливим, тому що анї не маю в собі матеріялу на щасливого чоловіка, анї не годен уявити собі того щастя. Воно до мене нїколи не всьміхнеть ся, бо я занадто все аналїзую та розбираю. Я не люблю нїяких зверхнїх блїхтрів нї позліток, мушу знати саму суть, перед нїким не хочу гнути ся, а се все не матеріял до щастя. Я не живу мріями, лише найреальнїйшим житєм, а воно каже, що щастє неможливе. Та проте хоч знаю, що нїколи не буду щасливим, я таки працювати-му, не скорочу собі житя нїчим, бо хочу бути сильним, побороти себе і свої сумнїви, свою неохоту, просто ненависть до житя. Чоловік мусить мати якусь висшу цїль житя, инакше він не чоловік, лише простий збір орґанїчних, живих клїтин, що веґетують щоб їсти, спати та уживати можливих роскоший житя. Отак само живе кожда зьвірина. Та так жити я не хочу. Моя цїль побороти себе. Твоя гарнїйша, бо ти бажаєш іти на стрічу щастю. Дуже гарна цїль, і ти осягнеш її, тільки ради Бога перестань бути несьмілою, жалібною пісенькою, а будь сильною, могутною і ясною піснею. Побори свою слабість.
Мовчала.
— Тобі певно видасть ся дивним, що я правник фільозофую те ще й так недоладно. Та то знаєш у мене все те роблять нерви. Чекай, за хвилю я буду веселим, за хвилю знов цинїком.
— Романе, прошу тебе, не говори сього. Чи воно годить ся, щоб такий чоловік, котрий тільки що перед кількома годинами так відважно заступав ся за сестру, тепер був таким немічним, так зовсїм піддавав ся владї нервів.
— Ну, лишімо се. У мене єсть до тебе малесенька просьба:
