сїдай до фортепяну і грай що: що будь. Або нї, то співай що, фантазуй. Так тихо, тихесенько, а може вспокоїш правничі нерви, що розфільозофували ся.
Сїла до фортепяну, поклала на клявіятурі руки і сидїла кілька хвиль мовчки. Далї полив ся спів.
Лила ся мельодія без слів. Сумна була, безрадісна, немов зима що вкрила сьвіт. Лила ся мельодія тужна. А далї стихла та туга і полив ся вже бадьорійший та веселїйший спів, що невдовзї змінив ся в чудову пісню бажаня щастя і житя.
В кімнатї було темно, лише місяць лив сьвітло крізь посріблені морозом шиби вікон, а вони, брат і сестра, сидїли близько себе і снували нескінчені мрії.
І знову йшли та минали роки і житє Лїди було все однаке, одностайно сїре. Нїчого в нїм не змінило ся. Вправдї тепер не мучив її вітчим нїяким ловленєм женихів, бо бояв ся “червоного радикала”, та на посаду все таки не хотїв пустити її, вже не так через те, що бояв ся стратити, як через те, що Цїночка вже почала на добре панночити та “бувати в сьвітї”, ну, розумієть ся, нїчого не хотїла і в руки взяти, щоби не згрубіли та не зчорнїли, постійної служницї не можна було тримати, мати сама незмагала, а роботи все було гук. Ну, і Лїда мусїла оту роботу сама виконувати.
І так тягло ся вже щось третий рік.
А далї пішло ще гірше.
Гуляще, веселе житє п. “секретаржа” було би вичерпало і криницю золота, а не тих мізерних кілька тисяч. І пану “секретаржові” замісь золотого ковнїра почала всьміхати ся руїна і сором. Він став незвичайно прикрий навіть для своєї Цїночки, картав за найменьшу дурницю Бобика, лоточив день у день жінку, а Лїда, та попросту вже й жити не могла. Він усе дорікав їй, що то через її упір вони будуть мусїли терпіти нужду. Бо коли-б була віддала ся за асесора, то все булоб
