— Будь ласка, зачекайте на мене одну хвилинку, сказав він, відчиняючи инші двері.
Кімната, де я залишився, була невелика, з круглим столом по середині; на ньому лежали німецькі книжки. Полковник Стерк поставив лямпу на пяніно при дверях.
— За хвилю верну, — сказав він ще раз на відході і зник в темряві.
Я почав переглядати німецькі книжки, що лежали на столі. Хоч я майже не знаю сеї мови, але міг зрозуміти, що дві з них було наукового змісту, а решта поезії. Потім підійшов до вікна, щоби через нього подивитися на подвірря, однак вікна були позамикані тяжкими залізними віконницями. Се був якийсь дуже тихий дім. В коритарі чутно було тільки старого годинника, а поза тим панувала гробова тишина. Мене переняло якесь неясне і неприємне почуття. Хто були сі німці і що вони взагалі робили в сій далекій місцевости? Я був віддалений на яких десять миль від залізничої стації, але чи то на північ, чи на південь, чи на схід або захід — не мав найменшої уяви. Ся абсолютна тиша, яка панувала доокола, доводила мені, що я нахожу ся на селі. Щоби трохи розважитися, я почав ходити по покою і щось зтиха виспівувати.
Нагло відчинилися майже без шелесту двері кімнати і в них показалася жінка; лямпа кидала світло на її гарне обличчя. Мені здавалося, що вона зі страху на пів зомліла і се почуття
