— Дивно, бо й мені в півсні здалося щось таке саме. Я досить довго ждав, але більш нічого не було чути, так що я поміркував, що то було вві сні.
— Я чув дуже виразно й певен, що то був дійсно плач жінки.
— Треба зараз про це довідатись.
Він подзвонив і спитав Барімора, чим він може пояснити нашу нічну пригоду. Мені здалось, що бліде обличчя клюшника ще більше зблідло, як він вислухав питання свого пана.
— В домі є тільки дві жінки, льорде Генрі, відповів він, — одна наймичка, вона спить у другому крилі, друга — моя жінка, і я можу ручитись, що то не вона.
Про те він збрехав, бо випадково, по сніданню я зустрів її в коридорі, коли сонце вдарила їй ув очі. Пані Барімор була велика, спокійна жінка з важкими рисами обличчя, міцно стуленими устами, але очі її були червоні, і повіки розпухли. Це вона плакала вночі, й якщо дійсно вона, то чоловік її мусів про це знати. Проте, сказавши, що це не вона плакала, він узяв на себе
108
