ніякого другого згуку, крім годинника і шелестіння плюща на стіні знадвору.
Свіжа краса наступного ранку трохи розвіяла сумне й сіре вражіння, яке лишив на нас обох перший вечір у Баскервільському замку. Коли ми з льордом Генрі снідали в їдальні, соняшне світло вливалося крізь високі з дрібними шибками вікна, кидаючи колірові плями від гербів на склі. Темна дубова облямівка на стінах горіла в золотому проміню мов бронзова, і трудно було повірити, що це дійсно була кімната, яка вчора нагнала на нас такий сум.
— Мені здається, що це ми, а не будинок у тому винен! — сказав льорд Генрі. — Ми були змучені подоріжжю, змерзли, і через те так невесело дивились на все. Тепер ми свіжі й відпочили, і все нам здається знов веселим.
— А про те, не все було виключно ділом фантазії, — відповів я. — Чи не чули ви часом, наприклад, щоб хтось, — жінка, здається, — плакав уночі?
107
