занавіску й виглянув із вікна; воно виходило на муріжок перед дверима, за ним гойдались і стогнали під вітром дерева. Півмісяць визирнув крізь зграї летючих по небу хмар, і в його холодному світлі поза деревами мені видко було довгу, хвилясту лінію мелянхолійного степу, подекуди перервану гострими зубцями скель. Я спустив занавіси з почуттям, що моє останнє вражіння підходило до того самого меланхолійного тону, що й решта.
Про те, це ще не було останнє вражіння. Хоч я й був утомлений, але довго не міг заснути й перевертався з боку на бік, дожидаючи сну, що десь барився. Десь далеко годинник дзвонив пів і чверти годин, а так, над старим будинком панувала мертва тиша. І раптом у цій мертвій тиші до мого вуха долетів згук, голосний, ясний, у значінню якого не могло бути жадного сумніву: то був жіночий плач, притишене хлипання людини, яка душилась від ридання, викликаного якимсь тяжким горем. Я сів на ліжку і слухав. Плач не міг бути десь далеко, напевне тут, у домі. З півгодини я чекав, напруживши кожен нерв, але вже не чув більше
106
