уже пізно для того, щоб бачити всі справжні пишноти степу.
— Так ти думаєш, це хто такий?
— Я думаю, льорд Генрі Баскервіль?
— Ні, ні, — сказав я, — я собі звичайна людина, але я його приятель. Моє імя Др. Ватсон.
Вона почервоніла з досади.
— Тоді ми не зрозуміли один одного, — сказала вона.
— У вас здається не багато було часу на розмову, — завважив її брат з тим самим допитливим виразом очей.
— Я говорила так, наче б Др. Ватсон був постійним мешканцем, а не лише гостем, — сказала вона. — Для нього тоді не може мати значіння, чи тепер рано, чи пізно для орхідей. Але ж ви ще не тікаєте й зайдете до нашої хати?
За кілька кроків ми дійшли до самотнього будинку, що колись давно був фермою прасола, а тепер був перебудований і перероблений на модерну оселю. Навкруги будинку був садок, але дерева, як звичайно на степу, були миршаві й невеликі, а вигляд
125
