думці, а я обіцяю, що передам вашу пересторогу льордові Генрі.
Вираз вагання перейшов на хвилину через її обличча, але погляд її очей знов став твердий, коли вона відповіла мені.
— Ви надаєте занадто багато значіння тому, що я сказала, Дре Ватсоне. Мій брат і я були дуже стурбовані смертю льорда Чарльза. Ми знали його дуже близько, він часто до нас приходив цею стежкою через степ. Переказ про прокляття над його родом мав великий уплив на нього, і відколи сталася ця траґедія, я, натурально, відчуваю, що мусить бути якась причина для того страху, який він відчував. Через те я і стревожилась, коли довідалась, що другий член родини приїхав, щоб жити тут, і почувала, що треба попередити його перед небезпекою, яка йому грозить. Це було все, що я хотіла вам дати зрозуміти.
— Але в чому та небезпека?
— Ви знаєте історію про собаку?
— Я не вірю в такі дурниці.
— А я вірю. І коли ви маєте якийсь уплив на льорда Генрі, зробіть усе, щоб він виїхав із цього місця, фатального для його роду.
130
