дорогою повз його маєток. Червоне обличчя його з сивими настовбурченими вусами, ссяло надзвичайно.
— Добридень, Др. Ватсоне, — закричав він, видно, в дуже доброму гуморі. — Ви мусите дати вашим коням спочити, й випити зі мною чарку вина, щоб поґратулювати мені.
Хоч я не відчував надзвичайної симпатії до нього, особливо після того, як почув, що він покинув свою дочку без шеляга, але мені дуже хотілося одправити візника Перкінса з кіньми додому, і випадок був підходящий. Я зліз, переказав через нього льордові Генрі, що прийду пішки на обід, і пішов за Франкляндом до його хати.
— В мене сьогодня щасливий день, пане докторе, один з найщасливіщих днів у мойому життю. Я сьогодня виграв два процеси. Я навчу їх тут що закон є закон, і що є люде, які не бояться покладатись на нього. Я відстановив проїзну дорогу якраз через парк старого Мідльтона, може, за кілька кроків від його власних дверей! Що ви на це скажете? Ми навчимо цих маґнатів, як почитати закони звичайних, простих людей. Не
196
