за ним, наче щось важко і глухо впало на землю. Ми спинилися і слухали. Та ні один згук не переривав уже більш важкої мовчанки безвітряної ночі. Я бачив, як Гольмс, наче збитий із пантелику, схопився за чоло. Він тупнув ногою об землю.
— Він побив нас, Ватсоне. Ми вже спізнились!
— Ні, запевняю вас, що ні.
— Дурень я був, що чогось іще чекав! А ви, Ватсоне, бачите, що вийшло з того, що ви покинули його самого. Але ми помстимось як що трапилось нещастя.
Ми побігли навмання крізь пітьму спотикаючись на каміння, продираючись через колючі кущі, вибігаючи на горби, збігаючи в балки, ввесь час у тому напрямі, звідки долетіли до нас страшні згуки. Кожен раз, коли ми вибігали на горб, Гольмс уважно розглядався навкруги, але тіни густо налягли на степу, і не видно було жадного руху на його сумному просторі.
— Чи ви бачите щонебудь?
— Нічого.
— А слухайте, це що таке?
До наших вух долетів тихий стогін. І ще
217
